|
КОНФЕСІЙНА КАРТА ВАТУТІНОГО Українська Православна Церква (УПЦ) — самостійна і незалежна в управлінні частина Московського Патрiархату. Єпархiї УПЦ знаходяться на територiї України. Ухваленням Архiєрейського Собору РПЦ 25—27 жовтня 1990 року, у вiдповiдь на звертання українського єпископату до Святiшого Патрiарха Московського i всiєї Русi Алексiя II i всього єпископату РПЦ, Українськiй Православнiй Церквi надана незалежнiсть i самостiйнiсть в управлiннi. Українська Православна Церква — правонаступниця давньої Київської митрополiї та Українського екзархату РПЦ. Самостiйнiсть та незалежнiсть УПЦ в управлiннi поширюється на канонiчну, богослужебну, господарську, фiнансову, духовно-освiтню сфери внутрiшнього життя її єпархiй. Соборний та молитовно-канонiчний зв’зок УПЦ зi Вселенським Православ’ям являє членство Предстоятеля УПЦ у Священному Синодi РПЦ та участь українського єпископату в Архiєрейських та Помiсних Соборах РПЦ. Знаком перебування УПЦ у благодатному лонi Вселенського Православ’я є уставне пiднесення iменi Предстоятеля РПЦ за богослужiннями й благословення Святiшим Патрiархом новообраного Предстоятеля УПЦ. Вiдповiдно український єпископат, виявляючи принцип соборностi (кафолiчностi) Церкви Христової, бере участь у виборах Святiшого Патрiарха Московського i всiєї Русi, а Предстоятель УПЦ — в обрядi настолування Предстоятеля РПЦ. Реальнi права та канонiчний статус УПЦ фактично наближають її до повноти прав i статусу Помiсної Церкви без формального визначення останнього Помiсним Собором РПЦ. Предстоятель УПЦ — митрополит Київський i всiєї України з титулом «Блаженнiйший». Канонiчний статус УПЦ та її Предстоятеля визнанi главами Помiсних автокефальних православних церков. Резиденцiя Предстоятеля УПЦ — Києво-Печерська Успенська лавра. Предстоятель УПЦ з 1992 року — Блаженнiйший ВОЛОДИМИР (Сабодан), митрополит Київський i всiєї України. Священний Синод УПЦ засновує й скасовує єпархiї в межах України, духовнi школи, обирає кандидатiв на вiльнi єпископськi кафедри, благословляє вiдкриття монастирiв, обговорює й вирiшує усi iншi питання внутрiшнього життя УПЦ у перiод мiж Архiєрейськими Соборами УПЦ. Архiєрейський Собор УПЦ, згiдно зi Статутом про управлiння УПЦ, є вищим органом соборного управлiння. Архiєрейський Собор УПЦ самостiйно й незалежно обирає Предстоятеля УПЦ — митрополита Київського i всiєї України. В УПЦ перiодично збирається Всеукраїнський Церковний Собор (помiсний) за участю єпископату, представникiв духовенства, ченцiв та мирян УПЦ для обговорення найважливiших питань внутрiшнього життя УПЦ. Схiдне Православ’я — 1000-лiтня традицiйна релiгiя українського народу. Українська Православна Церква — найбiльша православна община в Українi: вона нараховує 35 мiльйонiв хрещених християн. У складi УПЦ — 35 єпархiй, 39 архiєреєв, 10000 парафій, 160 монастирів. Є одна духовна академiя (Київ, Києво- Печерська лавра) i 5 семiнарiй, 22 духовнi училища. Найбільшi монастирi: Свято-Успенська Києво-Печерська лавра, Свято-Успенська Почаївська лавра. Це загальноправославнi християнськi святинi та мiсця масового паломництва. Українська Православна Церква — Церква-мучениця: сотнi тисяч християн постраждали в результатi репресiй з боку богоборчої влади в СРСР, тисячi священнослужителiв, ченцiв i мирян були розстрiлянi, засланi до сибiрських таборiв. Серед них — перший священномученик в Руськiй Церквi митрополит Київський Володимир (Богоявленський), вбитий бiльшовиками в 1918 роцi. Було зруйновано багато храмiв, монастирiв, заборонена церковна благодiйнiсть. Зараз УПЦ повертаються храми, монастирi та майно, ранiше нацiоналiзоване державою. Вiдновлюється соцiальна дияконiя УПЦ: церковнопарафiяльнi школи, лiкарнi, молодiжнi органiзацiї та рухи, догляд за старими та iнвалiдами, допомога бiдним тощо. |
КОНФЕСІЙНА КАРТА ВАТУТІНОГО: УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА (УПЦ) Українська православна церква (УПЦ; також Українська православна церква Московського патріархату, УПЦ МП) — самоврядна православна церква з правами широкої автономії, самостійна частина Російської православної церкви на території України. Конфесія є частиною Вселенської православної церкви, перебуваючи у євхаристичному спілкуванні з усіма помісними православними церквами світу. За даними Держкомнацрелігій найбільше релігійне об'єднання України за чисельністю приходів та священнослужителів (станом на 1 січня 2010 року. Предстоятелем є митрополит Київський та всієї України, який носить титул «Блаженніший». З 1992 року ним є Володимир (Сабодан). 27 жовтня 1990 року Архієрейський собор Російської православної церкви скасував Український екзархат і заснував самоврядну і з правами широкої автономії Українську православну церкву. Поряд з іншими православними і католицькими церквами України, УПЦ вважає себе прямою спадкоємницею Київської митрополії 10 століття. Назва В державних органах церква зареєстрована як «Українська православна церква». Проте, з метою розрізнення з іншими українськими церквами, передовсім, Українською православною церквою — Київським патріархатом, церкву часто в засобах масової інформації називають «Українська православна церква (Московського патріархату)» або «УПЦ (МП)». Проте сама Церква наполягає виключно на назві «Українська православна церква»:« «Української Православної Церкви Московського Патріархату» не існує. Є «Українська Православна Церква». І з цим статутним ім’ям вона зареєстрована у відповідних державних установах. Додаток «Московський Патріархат» виник значно пізніше з метою розрізнення від «УПЦ-КП», яка, без приставки «КП» існувати не може, оскільки є новою організацією, що запозичила частину назви від Української Православної Церкви » Також Церква стверджує, що вона є єдиним канонічним тілом Вселенського Православ'я в країні, українською «помісною церквою». Все це категорично заперечується з боку Української православної церкви — Київського патріархату та частково заперечується з боку Української автокефальної православної церкви. Історія Історично православна церква в Україні від Хрещення Русі була митрополією у складі Константинопольського патріархату. У 1685 році Московська патріархія (що відокремилася від Київської митрополії у 1448 році та отримала визнання Константинопольського патріархату у 1589 році) зверталася до Константинополя з проханням підпорядкувати їй Київську митрополію. У 1687 році це було здійснено. Незважаючи на суперечності цього акту, в наш час Вселенська патріархія визнає його легітимність, залишаючи тим не менше право за українською нацією на власну церкву:« Таким чином, після анексування України Росією і під тиском Петра І, Вселенський Патріарх Діонісій IV розсудив, що за тогочасних обставин стало необхідним церковне підпорядкування Української Церкви Московському Патріархатові (1687 р.), щоб не примножувати бід побожного українського народу і щоб він був під православним політичним проводом - хоча українська ієрархія сильно і одностайно противилася цьому рішенню, рішенню, що дорівнювало нанесенню явної шкоди канонічним правам Церкви-Матері. В тому ж дусі, Церква-Мати погоджувалася з вимогою урядів новостворених держав православного населення на Балканському півострові щодо автокефалії Церков, які виходили з Її канонічної юрисдикції, а саме Грецької (1850), Сербської (1831), Болгарської (1945) та Албанської (1937), заради їхньої національної цілісності, хоча такі автокефалії спричинили різке звуження церковної юрисдикції Константинопольського Патріархату. » Зважаючи на історичний хід подій, Київська митрополія так і не змогла набути адміністративної самостійсності від Російської православної церкви. У 1770 році вона, фактично, втратила статус митрополії й залишилась просто сукупністю єпархій Московського патріархату на території України. 7 січня 1918 року у Києві за благословенням Патріарха Московського і Всеросійського Тихона (Беллавіна) скликано Всеукраїнський церковний собор під головуванням єпископа Пимена (Пегова). Більшістю голосів (60 проти 150) відкидається ідея автокефалії православної церкви в Україні. 25 січня вбито Київського митрополита Володимира (Богоявленського). Від 2 січня до 7 квітня 1918 року у Москві проходила друга сесія Всеросійського помісного собору, де, зокрема, приймається «Положення про тимчасове Вище Церковне Управління Православної Церкви на Україні». У зв'язку з громадянською війною положення надавало колишнім єпархіям Російської православної церкви на території України статусу автономного церковного округу на чолі з Київським митрополитом. 9 липня Всеукраїнський церковний собор визнав положення Всеросійського собору й створив автономну Українську православну церкву, яку очолив тодішній митрополит Київський Антоній (Храповицький). З 1919 року митрополит Антоній був в еміграції (висланий урядом Директорії), а тимчасово керуючим Київською єпархією був Назарій (Блінов), єпископ Черкаський. Український екзархат У 1921 році Патріарх Московський ліквідував автономію Української церкви й установив для неї статус екзархату. Екзархом призначається Михаїл (Єрмаков), згодом митрополит Київський. Утворення УПЦ 6-9 червня 1989 року на Помісному соборі у Москві прийнято новий устав, що підтверджував статус Українського екзархату та надавав йому право називатися «Українська православна церква». 27 жовтня 1990 року Архієрейський собор Російської православної церкви, що проходив 25-27 жовтня, скасував Український екзархат і знову заснував самоврядну і з правами широкої автономії Українську православну церкву. Ухваленням Архієрейського Собору Російської православної церкви 25—27 жовтня 1990 року, у відповідь на звернення українського єпископату до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і всього єпископату Російської православної церкви, за Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Філарета (саме такий титул було надано Митрополитові Київському у 1990 році), Українській православній церкві було надано незалежність і самостійність в управлінні та права широкої автономії (що не є тотожним канонічному статусу автономії, яким володіє, наприклад, Церква Фінляндії чи Японії). У 1992 році митрополита Київського і всієї України Філарета (Денисенка) Архієрейський Собор Української православної церкви (за його відсутності) змістив з посади і обрав нового предстоятеля — Володимира (Сабодана), що був на той час митрополитом Ростовським і Новочеркаським (Росія). Філарет не визнав цього рішення і утворив Українську православну церкву — Київський патріархат. У 1997 році за поданням єпископату Української православної церкви, Архієрейський Собор Російської православної церкви видав «Акт про відлучення від Церкви монаха Філарета (Денисенка)» (сану митрополита його було позбавлено в 1992) за «розкольницьку діяльність». Апеляцію Філарета Вселенський Патріархат та інші помісні церкви не розглянули, визнавши таким чином акт відлучення (анафему). У 2000 році на Архієрейському Соборі Російської православної церкви уточнено статус УПЦ і скасовано дію окремих положень статуту РПЦ стосовно УПЦ. Але статуса автономії Українська церква так і не отримала. Можливо тому, що чинним залишається прохання про надання автокефалії, подане у 1991 році, на яке Російська церква зобов'язана дати відповідь на Помісному Соборі. У 2007—2008 роках керівництво УПЦ здійснило ряд кроків спрямованих на закріплення та розширення самостійності від Російської православної церкви, на розбудову відмінної від російської системи адміністративного управління Церквою, на оновлення системи духовної освіти, подолання проросійських та політичних тенденцій всередині Церкви. У липні 2011 року на супротив надання більшої автономії УПЦ виступив головний її спонсор донецький міліардер Віктор Нусенкіс, заявивши, що згортає фінансову підтримку церкві. Натомість, він має намір посилити фінансування організацій, що виступають проти автокефалії УПЦ МП .Після важкої хвороби митрополит Володимир фактично був усунений від управління церковою, управління церковними справами перейняв Синод УПЦ на чолі із митрополитом Агафангелом, який є противником автономії УПЦ-МП та відзначається шовіністичними поглядами. Навесні 2012 митрополит Володимир одужав і почалися активні зміни. З важливих посад усунено деяких учасників зимової спроби «перевороту», почалися активні кадрові ротації в єпископаті, відбулося багато нових архієрейських свячень та після значної перерви продовжилося подальше подрібнення єпархій . Канонічний статус Докладніше: Статут Української православної церкви (Московського патріархату) Українська Православна Церква володіє усіма правами і канонічним статусом, що наближає її до рівня автокефальної Церкви. Однак, формально, такою не є; канонічно — вона самостійна частина Російської православної церкви. Згідно зі статутом РПЦ вона є «самоврядною з правами широкої автономії», що керується у своєму устрої та діяльності Томосом Патріарха Московського 1990 року та Статутом Української Православної Церкви. Останній стверджує[6]:« 1. Українська Православна Церква є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої. 2. Найвищими органами церковної влади та управління Української Православної Церкви є Собор Української Православної Церкви, Собор єпископів Української Православної Церкви та Священний Синод Української Православної Церкви на чолі з Митрополитом Київським і всієї України. 3. Українська Православна Церква з'єднана з Помісними Православними Церквами через Руську Православну Церкву. [...] 5. Українська Православна Церква ... є самокерованою частиною Руської Православної Церкви. » Окремими автокефальними Церквами розпізнається як автономна на рівні з Фінляндською чи Японською[19]. У світських англомовних енциклопедіях теж зазвичай називається автономною[20]. Незважачи на вказане у статуті, на адресу Української православної церкви неодноразово лунають закиди про її залежність від РПЦ. Однак у жодному офіційному документі це не висвітлено, мова може йти лише про особисту позицію окремих проросійських єпископів (Агафангела (Саввіна), Іларіона (Шукала), Пантелеймона (Романовського)), однак не про Церкву в цілому, де присутні й відверто антиросійські настрої (митрополит Софроній (Дмитрук)), і помірковані проукраїнські (предстоятель митрополит Володимир (Сабодан), архієпископи Митрофан (Юрчук), Антоній (Паканич), архієпископ Олександр (Драбинко)). Питання про здобуття автокефалії[ред.] Українська православна церква володіє усіма правами і канонічним статусом, що наближає її до рівня Автокефальної Церкви. Однак, формально, такою не є. На шляху до набуття повної автокефалії стоять дакілька перешкод, зокрема: Прохолодне ставлення Московського Патріархату до ідеї автокефалії. Складна міжконфесійна ситуація в Україні, зокрема наявність ще двох неканонічних православних церков. Різні погляди на автокефалію серед архієреїв та прихожан. Побоювання, що Константинопольський Патріархат не визнає автокефальної Української православної церкви, а спробує включити її до свого складу (тобто повернути той статус, який вона мала за часів Русі). Визнання Константинополя є необхідною умовою набуття автокефалії. Однак, існує думка, що останнє побоювання не має історичних підстав — скажімо, у 1448 році Російська православна церква здобула автокефалію без згоди на те Константинопольським Патріархом (і отримала визнання Константинопольської Церкви лише через 141 рік, у 1589 році); аж до самого підпорядкування Української (тоді Руської) Православної Церкви Російській Церкві (до речі, саме із таким підпорядкуванням досі не погоджується Константинопольський Патріархат[Джерело?]) Українська Церква мала статут фактичної автономії тощо. Але є й історичні підстави — невизнання Константинопольською Церквою автокефалії Православної Церкви Америки, що була надана Російською Церквою більш як півстоліття тому, а також невизнання автономій Японської і Китайської Православних Церков. Після 2004 року Українська православна церква почала здійснювати реформи, що ще більше унезалежнили її від впливу РПЦ — була створена відмінна від російської система адміністративного поділу (багато дрібних єпархій), створений власний церковний суд (який є церковним судом вищої інстанції на території України), засуджене «політичне православ'я», відправлений за штат один з реакційних єпископів (Іполит (Хилько)), почали видаватися богослужбові («Києво-Печерський молитвослов») та богословські перекладні (Христос Яннарас, Йоан Зізіулас, Калліст Уер, Іларіон (Алфеєв)) та вітчизняні (прот. Петро Кожушний) книги українською мовою. Усе це було увінчано інавгураційною промовою митрополита Володимира у Варшавській академії, де він обережно зазначив про можливість «удосконалення канонічного статусу» заради подолання розколу в українському Православ'ї. Там же було вкотре чітко виражено офіційну позицію Церкви про статус:« Українська Православна Церква має сьогодні такі канонічні права, які є цілком аналогічними правам Помісної Церкви, а її стутус відповідає статусу, який вона мала за часів святителя Петра Могили. Більше того, порівняльний аналіз канонічних прав Української Церкви, що сьогодні є самокерованою Церквою у складі Московського Патріархату, і канонічних прав автокефальної Елладської Православної Церкви свідчить про те, що наші реальні права навіть більші від тих, які має автокефальна Церква Греції. Українська Православна Церква самостійно вирішує більшість церковних питань, і її канонічна залежність від Руської виражається лише в молитовному поминанні Патріарха Московського за богослужінням, а також у Патріаршому благословенні обраного Собором УПЦ Предстоятеля. » Блаженнійший Володимир, митрополит Київський і всієї України. «Українська Православна Церква: сьогодення і перспективи» Багатьма це стало сприйматися як прихований поступ до повної автокефалії і викликало відповідну агресивну реакцію у проросійському середовищі, як у Росії, так і всередині Української православної церкви. З обранням нового патріарха Московського Кирила цей рух до самостійності та україноцентричності якщо й не припинився, то став більш прихованим. Устрій Українська православна церква є незалежною в управлінні частиною Московського Патріархату з правами широкої автономії. «Права широкої автономії» (але не сам канонічний статус автономії з внесенням у диптих) було надано Архієрейським Собором Російської православної церкви у 1990 році у відповідь на звернення українського єпископату до Патріарха Московського та всієї Русі Алексія ІІ і всього єпископату Російської церкви. Українська православна церква визнає себе правонаступницею давньої Київської Митрополії Константинопольського Патріархату (у межах України) та Українського Екзархату Російської православної церкви. Київський митрополит, предстоятель церкви, є постійним членом Священного Синоду Російської православної церкви, а український єпископат бере участь у Архієрейських та Помісних Соборах РПЦ, у виборах Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі. Натомість, вплив Московського патріархату на внутрішній устрій УПЦ обмежений, усі рішення приймає Архієрейський Собор Української православної церкви. Митрополит Київський та всієї України підпорядковується лише Священному синоду та Соборам Української православної церкви. Загальними органами управління в Українській православній церкві є Собор, Собор єпископів, Священний синод та синодальні установи (відділи, комісії, місії), управління справами. Низку важливих повноваження має Предстоятель. Українська православна церква поділяється на дрібніші місцеві церкви — єпархії, які мають своїх предстоятелів (єпархіальних архієреїв) органи управління (єпархіальні збори, єпархіальна рада, єпархіальне управління) та установи (благочиння, монастирі, парафії). Собори Найвищим органом управління Української православної церкви є Собор Української православної церкви, який діє в межах, що визначаються священними канонами Православної церкви та Статутом про управління Української православної церкви. Іноді ці Собори називаються також помісними або всеукраїнськими. Собор наглядає за збереженням чистоти православного віровчення та норм християнської моралі, вирішує принципові богословські, канонічні, богослужбові та пастирські питання, що стосуються Української православної церкви, наглядає за збереженням канонічної єдності зі Вселенським православ'ям, затверджує Статут Української православної церкви. У період між Соборами Церкви скликаються Собори єпископів (Архієрейські собори), які є другим органом управління Української православної церкви. За Статутом Собор єпископів має скликатися щонайменше раз на рік, однак на практиці це відбувається рідше. Собор єпископів канонізує святих і ухвалює богослужбові чинопослідування, складені на їхню честь, він є церковним судом вищої інстанції, вносить зміни до Статуту (з подальшим його затвердженням Собором Церкви), а також обирає Митрополита Київського і всієї України й визначає процедуру його обрання. Священний синод Священний синод є третім органом управління Української православної церкви, що діє у період між Соборами єпископів. Синод очолюється Митрополитом Київським і всієї України або Місцеблюстителем і складається з десяти, включаючи Митрополита Київського, єпархіальних архієреїв — семи постійних і трьох тимчасових членів. Постійними членами Священного синоду станом на квітень 2013 року є: Володимир (Сабодан), Агафангел (Саввін), Лазар (Швець),Іоанникій (Кобзєв), Онуфрій (Березовський), Марк (Петровцій), Митрофан (Юрчук). Тимчасові члени Священного синоду викликаються на сесію по черзі кожні півроку. Синод засновує і ліквідовує єпархії, обирає і поставляє єпархіальних та вікарних архієреїв, переводить їх на іншу кафедру, засновує і ліквідовує монастирі та вирішує низку дрібніших питань. При Священному синоді діє ряд синодальних установ: комісії, відділи, місії тощо. Єпархії Карта єпархій УПЦ МП Докладніше: Єпархії Української Православної Церкви (Московського Патріархату) З 8 січня 2012 року Українська православна церква налічує 46 єпархій. Усі єпархії розміщені на території України. Закордонних єпархій немає, і завдяки цьому Українська православна церква є однією з небагатьох Православних церков у світі, яка дотримується постанов Вселенських Соборів, що забороняють єпископам втручатися у справи за межами їхньої канонічної території (зокрема й створювати єпархії для емігрантів, що роблять більшість Православних Церков). Українські закордонні парафії підпорядковуються Вселенському Патріархату, в окремих випадках — Московському. Монастирі Докладніше: Монастирі Української православної церкви (Московського патріархату) Зимненський Успенський ставропігійний монастир Найвідомішими монастирями Української Православної Церкви є три лаври — Свято-Успенська Києво-Печерська, Успенська Почаївська та Успенська Святогірська. Інші значні монастирі: Бахчисарайський Успенський печерний монастир, Свято-Усікновенський скельний чоловічий монастир, Свято-Знаменський жіночий монастир, Свято-Климентівський Інкерманський чоловічий монастир,Свято-Троїцький чоловічий монастир (Китаївська Пустинь), Свято-Троїцький Густинський жіночий монастир, Спасо-Преображенський Новгород-Сіверський чоловічий монастир, Свято-Покровський Красногірський жіночий монастир, Софроніївський Мовчанський Різдва Богородиці Печерський монастир, Дерманський монастир, Спасо-Преображенський Мгарський чоловічий монастир. Загалом в Українській православній церкві налічується 179 монастирів та 4626 ченців і черниць. Жодна інша православна конфесія в Україні не може зрівнятися з УПЦ за розвитком чернечого життя. Так, наприклад, Українська православна церква — Київський патріархат має лише 45 монастирів із 137 ченцями і черницями (тобто по 3 ченця на монастир), а Українська автокефальна православна церква взагалі 10 ченців у 9 монастирях[11]. Навчальні заклади Українська православна церква має розгалуджену систему духовної освіти — академії, семінарії, інститут, училища, ліцей, курси та недільні школи. Станом на 1 серпня 2011 року налічується 10 вищих духовних навчальних закладів: Київські духовні академія і семінарія, Ужгородська українська богословська академія імені святих Кирила і Мефодія, Волинська духовна семінарія, Одеська духовна семінарія, Полтавська місіонерська духовна семінарія, Почаївська духовна семінарія, Таврійська духовна семінарія у Сімферополі, Харківська духовна семінарія, Чернівецький православний богословський інститут і Луганський богословський університету на честь Архістратига Михаїла. Діють також Регентські курси при Одеській семінарії та Регентське відділення у Кременці Почаївської духовної семінарії, Алчевське Духовне училище, Володимир-Волинське регентське Духовне училище, Городоцьке Духовне училище регентів-псаломників, Київське Духовне училище, Луганське Духовне училище, Миколаївське Духовне училище, Мукачівське Духовне училище, Корецьке регентсько-катехізаторське Духовне училище, Сверловське Духовне училище, Сумське пастирсько-богословське Духовне училище, Чернігівське духовне училище, Луганська православна класична гімназія імені святої великомучениці Тетяни та Вищі Свято-Володимирські православні богословські курси. Блаженніший Володимир (Сабодан), Митрополит Київський і всієї України Предстоятелем Української православної церкви є Митрополит Київський і всієї України з титулом «Блаженніший». Його резиденція — Успенська Києво-Печерська Лавра. З 1992 року це Володимир (Сабодан). З 20 липня 2012 року Українська православна церква налічує 76 архієреїв. Серед них: предстоятель, 45 єпархіальних (правлячих) архієреїв, 21 вікарій та 9 на спочинку. З моменту надання прав автономії у 1991 році УПЦ покинули лише п'ятеро архієреїв (троє — митрополит Філарет (Денисенко), єпископи Андрій (Горак) і Яків (Панчук) — перейшли до неканонічних юрисдикцій і були позбавлені сану, інші двоє перейшли в пряму юрисдикцію Московського Патріархату) — це найменший показник серед православних юрисдикцій в Україні. Ще 11 єпископів за цей період померли, більшість з них несли архієрейське служіння ще з 1960—1970-х років. Загалом в УПЦ збереглася повна спадкоємність ієрархії з Українським екзархатом Московського патріархату (1918—1991), у якого, у свою чергу, була повна спадкоємність з ієрархією Російської православної церкви на території України (1620—1918). Найавторитетнішими архієреями церкви, окрім Предстоятеля, є митрополит Дніпропетровський Іриней (Середній), митрополит Одеський Агафангел (Саввин), митрополит Донецький Іларіон (Шукало), митрополит Тернопільський Сергій (Генсицький), архієпископ Львівський Августин (Маркевич), архієпископ Білоцерківський Митрофан (Юрчук). Митрополит Агафангел (Саввин) є своєрідним ідейним лідером «проросійського» крила Української православної церкви. Активним прибічником автокефалії є митрополит Черкаський і Канівський Софроній (Дмитрук). Предстоятель і переважна більшість архієреїв займають нейтральні позиції, намагаючись протистояти проявам як українського, так і російського націоналізму в Церкві. Протягом 2007 року було рукоположено 13 архієреїв, майже стільки, як за попередні 10 років. Це пов'язано з адміністративною реформою, яка подрібнює єпархії для зручності управління за зразком Елладської Церкви. Це прохолодно сприймається Російською церквою, оскільки таким чином кількість українських єпископів може зрівнятися з кількістю єпископів самої РПЦ і на її Помісному Соборі (де матимуть право голосу всі українські єпископи) українські архієреї зможуть прийняти практично будь-яке вигідне для Української православної церкви рішення. Після обрання патріархом Московським Кирила (Гундяєва) адміністративна реформа була призупинена, у 2009 було рукоположено лише двоє архієреїв, жодна єпархія не розділена. Нагороди Орден преподобних Антонія і Феодосія Печерських I ступеня В УПЦ існує традиційна система нагород — форма заохочення духовенства та мирян за працю і заслуги перед Православ'ям — у пастирському служінні, богословській, науковій та адміністративній діяльності, відродженні духовності, відновленні храмів, місіонерській, благодійній, соціальній та просвітницькій праці. Нагороди існують двох видів: ієрархічні та загальноцерковні. Ієрархічні нагороди слугують для заохочення архієреїв і кліриків, засвідчують гідне проходження церковного служіння. До них вдіносяться: підвищення в сані (єпископа до архієпископа, ієрея до протоієрея і под., однак не хіротонія); елементи літургійного облачення, що несуть духовне значення; богослужебні відмінності (служіння Божественної Літургії з відкритими Царськими вратами до Херувимської пісні або до «Отче наш»). Відповідно до своєї градації нагороди вручаються у строгій послідовності. Існують нагороди для єпископату, священства та дияконства. Покладання нагород для священства та дияконства здійснюється правлячим єпархіальним архієреєм, або, за його благословенням, вікарним архієреєм. При покладанні ієрархічних нагород архієрей виголошує «аксіос» (достойний). Нагороди кліриків у формі служебних відмінностей регулюють ієрархічне місце священнослужителя під час богослужіння при соборному служінні. При наявності однакових нагород перевага належить старшому за хіротонією. До загальноцерковних нагород УПЦ відносяться — ордени (Орден преподобних Антонія і Феодосія Печерських, Орден святого рівноапостольного князя Володимира, Орден преподобного Нестора Літописця тощо), медалі, ювілейні ордени та медалі. Загальноцерковними нагродами можуть бути нагороджені Предостоятелі Помісних Церков, єпископат, духовенство, миряни, державні діячі, військові, правоохоронці, журналісти, поети, письменники, працівники — культури, мистецтв, медицини, освіти та представники інших сфер діяльності, а також іноземні громадяни. Стосунки Церкви та держави З початку набуття Україною незалежності, у часи президенства Леоніда Кравчука, стосунки церкви з державою стали напружені через активну підтримку владою інших православних церков та греко-католиків, тиск на Українську православну церкву, а також через втручання УПЦ в політичне життя України. За правління Леоніда Кучми Українська православна церква (Московського патріархату) та Українська Греко-Католицька Церква отримали максимальне сприяння з боку влади. За Віктора Ющенка декларувалося рівне ставлення до усіх конфесій, проте оголошеного відділення церкви від держави не сталося. Статистика За винятком трьох областей Галичини і західного Поділля (Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська), Українська православна церква є домінантна конфесія на території країни за кількістю парафій (громад) та культових споруд у власності чи користуванні. Згідно з аналітичними матеріалами Центру Разумкова за 2011 рік, УПЦ зберігає регіональний характер мережі своїх інституцій. Організації УПЦ зосереджені переважно в Центральному і Східному регіонах країни. Тут знаходяться 64,6% її громад ( 46% – у Центральному регіоні). В цих регіонах громади УПЦ кількісно переважають лише в чотирьох з 13 областей: в Луганській – 50,4%, Сумській – 52,6%, Хмельницькій – 52,4% і Чернігівській – 59,6%. У Києві частка громад УПЦ становить 26,2%. В порівнянні з 2000р., відбулося зростання частки вірних УПЦ серед дорослого населення України з 9,2% до 23,6% (тобто у 2,6 раза). Це сталося переважно за рахунок зниження частки тих, хто вважає себе православним, але не відносить себе до жодної Церкви |
КОНФЕСІЙНА КАРТА ВАТУТІНОГО: ХАРИЗМАТИ (НЕОП'ЯТИДЕСЯТНИКИ) Александр Леонидович Дворкин |
МОЇ ПУБЛІКАЦІЇ В ЗМІ З ТЕМИ КОНФЕСІЙНА КАРТА ВАТУТІНОГО
ПРОТЕСТАНТИЗМ Ваша газета - на часі // Православний благовіст Уманщини. – 2001. - №3 (березень). – С.3-4. Православні віруючі проти духовного тероризму // Катеринопільс. вісник. – 2002. – 30 лип. – С.2. Обережно: «Звуки Бостона»! // Православний благовіст Уманщини. – 2001. - №7 (серпень). – С.3. БАПТИЗМ Євангелізаційні заходи // Шевч. край. – 1993. - 3 квіт. – С.3. Євангельські християни-баптисти // Шевч. край. – 1993. – 3 лист. – С.4. Сучасний баптизм: ідеологія і діяльність // Шевч. край. – 1989. – 29 черв. Баптизм: нові тенденції // Шевч. край. – 1990. – 4 верес. – С.3. Після реконструкції // Шевч. край. – 1992. – 21 жовт. – С.4. Концерт камерного ансамблю із США // Місто робітниче. – 1997. – 16 серп. – С.4. Кінофільм про Ісуса // Шевч. край. – 1992. – 19 груд. – С.2. Богослов Вера Тайсон // Вера и Жизнь (Крым). – 1994. - №1 (январь). – С.4. Баптисти-«ініціативники». Хто вони? // Шевч. край. – 1989. – 10 серп. – С.3. Люди в білих шатах // Шевч. край. – 1992. – 29 лип. – С.3. Свято жнив // Шевч. край. – 1990. – 25 верес. – С.2. «Прийдіть до Мене усі…» // Шевч. край. – 1992. – 10 жовт. – С.3. Християнська бібліотека // Шевч. край. – 1992. – 12 лют. – С.3. Біблійна конференція // Шевч. край. – 28 жовт. – С.2. Любине весілля // Шевч. край. – 1992. – 11 лип. – С.2. Наша почта // Жизнь и Вера. – 1992. - №3. – С.4. ХРИСТИЯНИ ВІРИ ЄВАНГЕЛЬСЬКОЇ (ХВЄ). П’ЯТИДЕСЯТНИКИ Християни віри євангельської // Шевч. край. – 1993. – 11 лист. – С.3. П’ятидесятництво: особливості віровчення і культу // Шевч. край. – 1989. – 19 серп. ХАРИЗМАТИКИ Християнська місія // Шевч. край. – 1993. – 12 трав. – С.3. Школа і релігія // Шевч. край. – 1998. – 9 груд. – С.3. Те саме // Місто робітниче. – 1999. – 16 січ. – С.4. Те саме // Катеринопільс. вісник. – 1998. – 30 груд. – С.2. Увага: харизмати! // Голос Православ’я (Черкаси). – 1999. - №8 (серпень). – С.10. Те саме // Шевч. край. – 1993. – 26 трав. – С.4. Харизматы: чуждый опыт // Жизнь и Вера. – 1994. – май. – С.3. Християнська церква «Назарет» // Шевч. край. – 1994. – 6 лип. – С.4. Вечір єврейської культури // Шевч. край. – 1994. – 27 квіт. – С.2. Хрещення і євангелізація // Шевч. край. – 1994. – 1 черв. – С.3. Рабин – співак, композитор, проповідник //Місто робітниче. – 1997. – 17 жовт. – С.4. Місіонер Едвін з Індії // Шевч. край. – 1997. – 24 верес. – С.4. Те саме // Місто робітниче. – 1997. – 26 верес. – С.4. Незвичайний випуск // Шевч. край. – 1997. – 7 трав. – С.4. АДВЕНТИСТИ СЬОМОГО ДНЯ (АСД) Адвентисти сьомого дня // Шевч. край. – 1993. – 20 лист. – С.3. Адвентизм: історія і сучасність // Шевч. край. – 1989. – 12 верес. Євангелізаційна зустріч // Шевч. край. – 1992. – 17 жовт. – С.2. Біблійні лекції // Шевч. край. – 1995. – 2 серп. – С.3. Біблійні курси // Шевч. край. – 1993. – 3 берез. –С.2. Незвичайний випуск // Шевч. край. – 1993. – 2 черв. – С.3. СЕКТОЛОГОГІЯ Православні віруючі проти духовного тероризму // Місто робітниче. – 2002. – 25 жовт. – С.4. Те саме // Катеринопільс. вісник. – 2002. – 30 лип. – С.2. Антипатріотизм, чи щось інше?.. // Місто робітниче. – 1999. – 23 січ. – С.2. Цікава зустріч // Шевч. край. – 1992. – 5 груд. – С.3. Обережно: релігійний фанатизм // Місто робітниче. – 2007. – 16 лист. – С.4. Обережно: релігійні секти ! // Місто робітниче. – 1998. – 9 січ. – С.4. Обережно: нетрадиційні релігії! // Шевч. край. – 1993. – 11 серп. – С.4. Свідки Єгови // Шевч. край. – 1993. – 15 верес. – С.4. Опасная подделка // Жизнь и Вера. – 1994. – февр. – С.2. «Сім’я любові» // Шевч. край. – 1994. – 29 січ. – С.3. ІУДАЇЗМ Іудаїзм // Шевч. край. – 1993. – 25 верес. – С.3. РУН віра Рідна українська віра // Шевч. край. – 1993. – 13 жовт. – С.2. ОКУЛЬТИЗМ Окультні доктрини: чаклунство // Шевч. край. – 1994. – 16 лист. – С.4. |
КОНФЕСІЙНА КАРТА ВАТУТІНОГО: СУБОТСТВУЮЧІ П'ЯТИДЕСЯТНИКИ, АБО ЄВАНГЕЛЬСЬКІ ХРИСТИЯНИ-СУБОТНИКИ Субботствующие пятидесятники (СП) |
КОНФЕСІЙНА КАРТА ВАТУТІНОГО Віровчення та культова практика харизматів |
КОНФЕСІЙНА КАРТА ВАТУТІНОГО Розкажіть про п’ятидесятників і чи можна вважати їх сектантами? На початках виступив як релігійний рух в лоні інших протестантських церков та напрямків. Найближчим попередником руху вважають Джона Уеслі, який ініціював так званий “рух святості”. Його навчання про те, що через особливий стосунок з Святим Духом, який здійснюється через Його Хрещення, можна бути спасенним вже тут, містило зерно з якого проріс рух п'ятидесятників. На основі вчення Дж. Уеслі, “рухом святості” була сформульована певна інтерпретація протестантського вчення про духовну еволюцію грішної людини. Грішник на своєму шляху до Бога проходить кілька щаблин – духовних криз (благословень). Першим таким духовним благословенням є навернення, як наслідок щирого покаяння. Внаслідок такого навернення Богом дарується віра. На цьому щаблі людина позбавляється власного, набутого гріха. Другим благословенням є освячення, або народження згори, коли людина звільняється від загальнолюдського, “первородного гріха”, та досягає стану святості. Пошук ефективних засобів для зміцнення та утримання цього стану привели до руху п'ятидесятництва, який багато чого почерпнув у містиці. Початок руху знаменував феномен гласолялії (з грецької означає “говоріння іншими мовами”), що був зафіксований в біблійній школі міста Топека, штат Канзас, 1 січня 1901 року. Очолювана молодим методистським пастором, Чарльзом Пархемом, група студентів розважала довший час над питанням причин упадку християнської віри серед протестантів, і зрештою прийшли до висновку, що причиною такого стану є відсутність дару говоріння іншими мовами. Після кількаденної молитви за отримання такого дару, вирішено було молитву доповнити накладанням рук. В момент накладання пастором рук одна з дівчат, Агнес І. Озмен, заговорила на невідомій для неї китайській мові. Вона була першою, хто отримав Хрещення Духом. Легкість стяжання дару та незвичність пережиття в момент говоріння мовами, забезпечили руху широку популярність. На початках рух п'ятидесятників поширювався як харизматичний рух всередині інших церков. Ідеологічно він розвивався в дусі перфекціонізму , тобто намаганні повернення до практик раннього християнства. Рух проголошував запорукою збереження святості досягнення “третього благословення” – Хрещення Святим Духом та набутті його дарів: говоріння мовами, зцілення хворих. Хрещення Духом стало кульмінацією духовного життя. Якщо Хрещення водою покликане на відродження плоті, то Хрещення Духом відроджує дух, і тому вона часто поєднується із “другим благословенням” – народженням згори або освяченням. Власне на цій підставі розрізняють два напрямки в п'ятидесятництві: Церкви “двох благословень”, або двох криз, - і сюди відноситься Рух Божого Згромадження, а також Церкви “трьох благословень”, або трьох криз (Церква Бога). Крім цих двох напрямів виділяють ще третій – “Лише Ісус”, котрий визнає єдиною формою хрещення “в ім'я Ісуса”. Крім цих трьох основних течій існують також численна група інших напрямків: апостольські п'ятидесятники, п'ятидесятники унітарії і т.д. Щодо навчання п'ятидесятників, то варто відзначити, що в багатьох моментах вони зберігають традиційне протестантське вчення. Особливістю вчення цієї деномінації є вчення про Церкву, яке побудоване на чотирьох принципах, як і складають так зване повне Євангеліє: • Народження згори • Хрещення Святим Духом • Зцілення вірою в Ісуса Христа • Тисячолітнє царство Христа Догмат п'ятидесятників про “народження згори” є реакцією на кальвіністський детермінізм та партикуляризм спасіння. Спасіння, згідно п'ятидесятників, досягається через покаяння. Той, хто покаявся – “народжений згори” – вже є спасенним. “Народження згори” є пов'язане з хрещенням Святого Духа, якому воно передує. Щоб наслідувати Духа Божого та бути в Ньому необхідно народитися згори. “Народження згори” – це не моментальний акт прийняття Святого Духа, а довший процес, який починається з моменту, коли віруючий вперше визнає Христа своїм Спасителем. І завершується він прийняттям хрещенням водою. Саме хрещення водою не є таїнством, але лише знаком признання віруючим Христа Своїм Спасителем та Богом. Лише після хрещення водою віруючий є здатний приступити до ламання хліба. “народження згори” є свідченням, яке Дух Святий дає кожному п'ятидесятнику про те, що він спасенний та є сином Божим. Воно трактується як певне внутрішнє пережиття, свого роду запевнення Бога про духовне спасіння віруючого. Змістом всього віровчення п'ятидесятників є хрещення Святим Духом, зовнішнім проявом якого є осягнення здатності говорити з Богом на інших мовах. Головна ціль особи – згідно їх навчання – відновити зруйнований первородним гріхом зв'язок з Богом за посередництвом стяжання Святого Духа. З хрещенням Святого Духа з'являється сила для морального життя і служіння Богу і людям. Для кожного віруючого – це акт, що здійснюється в мить ока. З моменту хрещення Святим Духом людина стає спадкоємцем царства Божого. П'ятидесятники схильні вважати, що правдива Церква, повинна і в нашу дні пізнавати своїх членів, хрещених святим Духом, по зовнішнім прикметам, які існували в ранній Церкві. Мало відомий факт, але п'ятидесятники своє віровчення та назву пов'язують не стільки з святом П'ятидесятниці, скільки з пережиттям кожним особистої п'ятидесятниці. Про хрещення Святим Духом у навчанні п'ятидесятників сказано: «ми віруєм, що • Хрещення Святим Духом здійснюється Ісусом Христом • Воно здійснюється в момент проповіді, молитви, при накладанні рук, та в інших моментах із знаменням інших мов • Знамення іних мов є проявом Святого Духа • та є джерелом сили для служіння через дари Святого Духа». У всіх напрямках п'ятидесятників присутня догма про тисясолітнє царство. Проте між ними існує різниця, щодо моменту, коли воно має настати – до чи після другого приходу Христа, місця – на землі чи на Небі, а також, щодо тих, хто буде населяти те царство – усі праведники, чи лише ті, хто був живим в момент його настання. Усі п'ятидесятники вірять, що після тисячолітнього царства всі вони воскреснуть до вічного життя на небі, а всі невірні на погибель. Щоправда, деяким напрямкам п'ятидесятницва не є характений сотеріологіний ексклюзивізм, і вони говорять про спасіння членів інших протестантських деномінацій. Назагал п'ятидесятники вчать про два воскресінюня: перше - для тих, хто призначений до тисячолітнього царства, а інше – для всіх хто покликаний на суд. П'ятидесятники вірять, що вони не будуть покликані на суд, оскільки вже є оправданими за життя. Слід також зазначити, що сьогоднні майже всі напрямки п'ятидесятників мало наголошують на вченні про тисячолітнє царство, тому можна припустити, що воно існує в їх доктрині досить номінально. П'ятидесятники вчать, що надзвичайні дари апостольського часу повинні постійно супроводжувати Церкву протягом її земної історії. Щоправда, різні напрямки вираховують різну їх кількість та різну їх комбінацію. Вчення про видимі дари святого Духа є для них не лише обов'язковими але основними, щодо віровчення. Як правило, вазується на необхідність приналежності Церкві трьох видів потрійних дарів Святого Духа: • дари об'явлення – мудрість, знання, уміння розпізнавати духів • дари допомоги – віра, чуда та зцілення • дари управління – пророцтво, говоріння мовами, їх тлумачення. П'ятидесятники розрізняють дари та плоди Святого Духа. Якщо дари посилаються згори, то плоди досягаються в особистому житті. Про взаємозв'язок, який існує між ними, різні напрямки п'ятидесятництва сперечаються. Хрещення Святим Духом обов'язково супроводжується отриманням якихось дарів Святого Духа. При тому отримання дару мов є обов'язковим, оскільки він є наслідком хрещення Святого Духа. Ці два акти є тісно між собою пов'язані та свідчать один про одного. Дар мови є даний тому, що людина уражена гріхом, не вміє та нездатна правильно молитися, вона не знає справжні свої потреби та потреби інших. За віруючого до престолу Всевишнього молиться Сам Дух. П'ятидесятники розробили цілу теорію мов, розрізняючи: • Теорія історичних мов, це дар мови на якій розмовляє якась національно група. • Теорія змішаних мов, коли дар виливається у вигляді кількох мов. • Теорія ангельських мов, мова, яка недоступна для людського розуміння. Це та мова про яку, на думку п'ятидесятників, говорить апостол Павло (1 Кор. 13, 1). Щодо структури п'ятидесятницьких Церков, то на чолі кожної громади стоїть братська рада, очолювана пресвітером Церкви. Громади об'єднуються в так звані округа. Округ очолює старший пресвітер (єпископ). П'ятидесятники визнають також уряд дияконів, пророків, євангелистів. Насьогодні нараховується від 50 до 80 млн. вірних. Найбільше їх число в Бразилії та Америці. В Україні цей напрям протестантизму представлений Всеукраїнським союзом Церков християн віри євангельської, громади якого налічують біля 120 тис. вірних. Центр інституційної мережі Союзу виразно зміщений на захід – більше третини громад зареєстровано в трьох областях: Рівненській, Волинській та Тернопільській. Якоїсь однозначності в підході до цієї деноменаці немає. Більшість наукових видань подають її в розділі нові релігійні рухи інші в розділі секти в Україні. Звичайно п'ятидесятники мають великі відмінності у визнанні віри між Православною Церквою і Католицькою, але називати їх краще протестантами нової реформації. (Протестанти старої реформації – Лютерани, Кальвіністи і т.д.) |
КОНФЕСІЙНА КАРТА ВАТУТІНОГО Хто такі баптисти? |
КОНФЕСІЙНА КАРТА ВАТУТІНОГО Свідки Єгови |
КОНФЕСІЙНА КАРТА ВАТУТІНОГО Адвентисти сьомого дня |
|
Закрыть |